Українські народні думи

/Files/images/Зображення/Козацькі_пісні_та_думи.JPG

Визначення, манера виконання та композиція дум.

Думи — це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. Оскільки до наших днів дійшли думи 16—17 ст., то їх основна тематика породжена епохою безперервної всенародної боротьби з іноземними загарбниками українських земель. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників-героїв, що виступили на захист своєї Батьківщини від навали чужинців-поневолювачів, часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі.

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань. «На відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу, — наголошує Г. Нудьга, — в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача».

Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Думи великы за обсягом, тому дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам´ять дослівно. Кобзарі вимушені були імпровізувати. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.

Незважаючи на гнучкість виконання дум, досить стрункою і сталою є їх композиція, що характеризується рисами властивими тільки цьому жанру. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає одні і ті ж складові елементи, жанрову структуру.

1) Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму:

Як у неділю рано-порано

Не голоснії дзвони задзвонили,

Не сизопері орли защебетали,

А не сивая зозуля закувала;

То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали. («Дума про невольників»)

2) Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами). У канву можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.

3) Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:

І вже його слава не вмре, не поляже,

Буде слава поміж царями,

Поміж панами,

Поміж православними християнами. («Дума про втечу трьох братів з Азова»)

Православ’я в Україні

Середина XVII – кінець XVIII століть – це період з часів заснування монастирів вихідцями з Правобережної України і, частково, Московської держави, до закриття більшості обителей за указом імператриці Катерини II. В цей період визначальним мотивом заснування православних обителей на території Слобожанщини було збереження віри предків. Монастирська культура регіону (як і інші сфери української культури епохи барокко) формувалася у контексті провідної ролі козацтва. Виступаючи найбільш активною і свідомою силою, воно стояло на варті Православ'я. Засновниками слобожанських обителей були православні ченці, що втекли від переслідувань за віру (Дивногірський, Шатрищегірський, Охтирський та інші монастирі), представники козацької старшини (Острогозький, Курязький, Сумський Успенський, Сумський Предтечев та ін.), рядові козаки (Зміївський). Факти, коли самі засновники обителей приймали постриг і ставали першими ігуменами, свідчать про обітний характер слобожанських монастирів (Сіннянський, Краснокутський). За устроєм внутрішнього життя найбільш поширеним типом монастиря у цей період був тип загальножительної пустині (властивий більшості монастирів інших регіонів України), що відповідало поняттю соборності і одностайної участі віруючих у житті світу й Церкви. У другій половині XVIII століття під впливом докорінних змін в українській культурі (ліквідація козацтва, втрата нацією основних консолідуючих ідей і цінностей) занепадає частина монастирів Слобідської України. Так, сім обителей з 21 вже у середині XVIII століття перебували на межі саморозпуску (Чугуївська Володимирська, Аркадіївська, Горохуватська та ін.). Інша ж частина обителей (Святогірський, Курязький, Сумський Успенський, Харківський Покровський та ін.), навпаки, мала значну фінансову підтримку, зокрема від представників колишньої козацької старшини. Проте, при проведенні Катериною II монастирської реформи у кінці XVIII століття статус конкретної обителі Слобожанщини не був врахований: у числі закритих опинилися монастирі, що потребували реформування, а також ті, котрі мали потенціал розвитку і здійснювали великий позитивний вплив на населення. Ці заходи уряду Російської імперії знаходилися у руслі політики денаціоналізації, русифікації Слобожанщини і України в цілому.

Кінець XVIII – друга половина ХІХ століть - період існування на Слобожанщині лише трьох монастирів: Хорошівського Вознесенського, Харківського Покровського і Курязького Преображенського. Підсилення державного контролю над Церквою (секуляризація церковних маєтків, запровадження монастирських штатів) створювало несприятливі умови для розвитку монастирської культури. Внаслідок того, що держава почала виконувати роль духовного керівника народних мас, монастирі вже не могли здійснювати колишнього впливу на населення. З'являється новий тип монастирської організіції – Архієрейський дім (у регіоні таким став Харківський Покровський монастир), якому властиві в більшій мірі не духовні, а адміністративно-релігійні функції.

Друга половина ХІХ – початок ХХ століть – період з початку відродження деяких давніх і заснування нових обителей на Слобідській Україні до закриття усіх монастирів регіону у часи політики войовничого атеїзму. Процесу відкриття обителей сприяли наступні чинники:

а) історико-релігійні: протиріччя монастирської реформи кінця XVIII століття, ліквідація найбільш шанованих населенням духовних центрів;

б) географічні: розташування всіх діючих монастирів у центрі губернії (поблизу Харкова), що було незручно для мешканців околиць;

в) світоглядні: під впливом кризи державності і ідеалів Просвітництва відбулася зміна поглядів на роль і значення Церкви (і монастирів зокрема) у житті держави і суспільства, що знайшло вираження у триаді "самодержавство, православ'я, народність". Крім того, образ монастиря виявився близьким ідеалам романтизму, з його відходом від дійсності і протиставленням "прози життя" і прекрасного ідеалу.

/Files/images/95.png На Слобожанщині відродження монастирів збіглося з історико-романтичними тенденціями звернення до традиції, вивчення та пропагування національної історії, старожитностей (зокрема, в діяльності науковців Харківського університету). У справі відкриття обителей брали безпосередню участь нащадки українських переселенців – засновників перших монастирів на Слобожанщині (К. Хрущов, А. Ковалевський). На жаль, в цілому монастирська культура регіону цього періоду вже не мала виражених українських національних рис.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть відбувається збільшення кількості і підвищення ролі жіночих обителей. Це явище знаходилося у руслі процесів емансипації і являло собою парадоксальну форму вирішення конфлікту між споконвічною визначеністю ролі жінки у суспільстві і свободою. Крім збереження основних типів монастирів попередніх періодів (за винятком приписного і осібножительного), з'являються нові для Слобожанщини типи – жіночі общини і монастирські подвір'я.

Бабина каша — страва на яйцях і маслі, яку за звичаєм готувала баба-повитуха і приносила на хрестини у горщику. Всі присутні торгувалися за право розбити горщик. Найвищу ціну звичайно давав хрещений батько дитини. Йому й діставався горщик з кашею, який він, піднявши високо над столом, розбивав об ріг так, щоб черепки й каша лишилися на столі. Іноді горщик розбивали качалкою для тіста, тоді каша лягала на стіл горбочком. Зрізавши верхню засмажену шкуринку і поставивши на неї чарку горілки або варенухи, кум подавав усе це породіллі з побажанням здоров'я їй та дитині. Кожен із гостей на хрестинах брав собі грудочку каші, а молоді жінки ще й черепок. Це мало забезпечити молодому подружжю продовження роду. Роздача каші супроводжувалася приказкою: Роди, Боже, жито-пшеницю, а в запічку — дітей копицю.

Звичай Бабина каша побутував у північних районах України: на Поліссі, Волині, півночі Слобожанщини. У сучасній родильній обрядовості цих районів він подекуди зберігся, проте у трансформованому вигляді: готує кашу не баба, а господиня дому або старша жінка з родини; кашу купують, а не розбивають, тощо.

Верч — весільний обрядовий хліб, різновид колача, лежня. Готували його на Поліссі. Слугував здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозив В. для тещі, а молода — для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами зверху він оздоблювався рідко.

Дивень — обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням колачеві. Його виробляли найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднували, щоб утворилося замкнене коло. Д. прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). Цей хліб здебільшого характерний для Півдня, частково — Полтавщини й Слобожанщини. У деяких районах для Д. взагалі не випікали хлібинку, а обмежувалися гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через Д. молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. удається, то й життя має бути щасливим. Садячи його у піч, примовляють: Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям — на велике диво, молодим — на щастя, на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодім серця та й не зсуши! /Files/images/Дивень.png

Жайворонки (сороки) — печиво, що випікали на свято Сорока святих (19 березня). У кожному господарстві хазяйка робила у цей день 40 книшиків, колачиків, бубликів або булочок, схожих за формою на пташок. Для цього з маленького шматочка тіста робили качалочку, зав'язували її вузликом, розплескували кінці, наче гребінчик і хвостик, і запікали. Цих жайворонків їли протягом дня, причому обов'язково діти (як свої, так і чужі). Тому вони ходили по хатах, і їх пригощали жайворонками.

Діти бігали по селу, підіймали вгору "пташок" і проспівували або промовляли нехитрі заклички. За повір'ями, ці дії повинні були прискорити повернення птахів із вирію, тобто початок весни.

Сьогодні Жайворонків в Україні майже не випікають.

Калита (калата, маламай) — обрядовий хліб, який готували на Андрія (13 грудня). У цей день відбувалися великі молодіжні гуляння, дівочі ворожіння на пампушках тощо. Але найбільш поширеною була гра в "Калиту". Дівчата випікали великого круглого коржа з діркою посередині, на якому витискали нехитрий орнамент, і підвішували його до сволока. Іноді місили тісто на відварі любистка: щоб хлопці любили. Сторожив Калиту так званий "Пан Калитинський", тримаючи в руці квача, обмащеного в сажі. Інший учасник гри, осідлавши коцюбу ("Пан Коцюбинський"), скакав до нього, і між ними відбувався жартівливий діалог.
/Files/images/Калита1.jpg

Калиту, яку пекли перед святом зимового сонцестояння в сонцеподібній формі, ймовірно, мала зв'язок з давніми дівочо-парубочими гуляннями на честь народження світила. Нині ця нехитра гра вийшла з побуту.

Колач — обрядовий хліб. На весіллях, крім короваю, пекли й інше печиво, серед якого Колач посідав не останнє місце. Виготовляли його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качалочок. Колачі були завернуті у великий овал, нерідко з діркою посередині. Робили й маленькі Колачі розміром з кулак. На півдні Поділля, Буковині, у Карпатах Колач виконували функцію короваю, і їх там випікали багато — для обдарування на застіллі, для почесних батьків, для обміну між родами, для даровизни тощо. У тих районах, де випікали коровай, Колачі мали допоміжні, менш престижні функції: ними обмінювалися родини, маленькими Колачами запрошували на весілля; великі дарували на перезві. Аналогічні функції на Півдні виконував дивень, на Поліссі — верч, на Полтавщині та Слобожанщині — лежень. На Херсонщині молода крізь дірку в Колачі дивилася на молодого, коли він приходив забирати її до себе. Колачі пекли і на хрестини (Поділля, Карпати), на Паску та Різдво.

Коливо (канун, сита) — ритуальна поминальна страва, різновид куті. Пшеницю (на Лівобережжі частіше ячмінне недроблене зерно) варили до готовності, охолоджували, поливали медовою ситою або слабким цукровим сиропом. На півночі та подекуди на Полтавщині замість крупів брали печений білий хліб, булки, бублики, печиво, кришили у миску й поливали ситою або солодкою водою. Це й було Коливо Воно і досі є обов'язковою ритуальною стравою майже на всій території України. Без Колива не може бути поминок. З нього починають поминальний обід після поховання, на дев'ять і сорок днів, а також на роковини по смерті. Взявши три ложки Колива, всі присутні ніби згуртовуються у цьому світі і забезпечуються майбутнім у своєму потомстві, яке символізується зерном — хлібом.

Коровай — обрядовий хліб, поширений серед багатьох слов'янських народів. Але для української обрядової традиції Коровай як символ має особливе значення, використовується у численних обрядових діях і вирізняється багатоманітністю варіантів.

Коровай як обрядовий атрибут має глибокі традиції. У давньоруській літературі нерідко зустрічаються згадки про цю ритуальну язичницьку страву, яка засуджувалась офіційними церковними колами. Однак висока престижність Короваю як обрядового хліба сприяла стійкості цього елемента культури і навіть зміцненню його символічного статусу.
/Files/images/коровай.png

Обжинковий коровай
/Files/images/12121212121.png

Особливе значення Коровай має в українському весіллі. Відсутність Короваю означала неповноцінність обряду, а людина, яка з бідності, сирітства чи якихось інших причин була позбавлена весільного короваю, одержувала прізвисько (а то й прізвище) Безкоровайний. Недарма про людей, наділених особливим почуттям власної гідності, казали: Сидить, мов коровай на весіллі. Весільний Коровай і зараз випікають із кращих сортів муки, із розчинного тіста на маслі, яйцях. Зверху його оздоблюють виробами з тіста: шишками, голубками, жайворонками, качечками, квіточками, колосками тощо. Крім того, Коровай прикрашають зеленню барвінка, ягодами або цвітом калини, червоними стрічками, подекуди — гілками плодових дерев, оплетеними тістом. На Чернігівщині та півночі Полтавщини Коровай пов'язують червоним кролевецьким рушником.

До Короваю шанобливо ставляться від початку його виготовлення найбільш поважними жінками-коровайницями і до розподілу старшим дружкою або старостою в кінці весільного застілля і роздачі "на мир Божий". Ще й досі при виготовленні Короваю дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої давнини. Посадивши Коровай у піч, коровайниці піднімають до стелі діжу, танцюють з нею, співаючи величальних пісень. Навіть вода, якою коровайниці миють від тіста руки, набуває особливого значення. Вони символічно вмивають нею всіх присутніх на обряді, цілуються навхрест, а потім, співаючи, воду виливають під родюче дерево: щоб вишеньки розвивались, щоб дітоньки любувались.

Корочун як символ завершення аграрного року завжди випікали й на обжинки; разом із обжинковим снопом він є одним із найважливіших атрибутів свята Врожаю.

Корочун (крачун, кречун) — різдвяний обрядовий хліб, який випікали разом з колачами для вечерників і колядників. Внесення Корочуну відбувалося так само урочисто, як і поставлення на покуть куті з узваром. Символічний зміст цього обрядового хліба зводився до сподівання сімейного добробуту.

Кутя. В українців, як і в багатьох народів світу, стійко побутувало повір'я: як почнеш новий рік, так він і мине. Новорічний стіл мусив буквально ломитися від страв, аби протягом майбутнього року не знати голодної скрути. Переддень Різдва — Святий вечір — припадав ще на піст. Але незважаючи на це вечерю називали багатою Кутею, бо на стіл слід було подати аж 12 страв, обов'язковою серед яких була Кутя. На Правобережжі її готували з пшениці, а на сході — з ячменю і заправляли тертим маком, горіхами, медом і узваром.

Готували Кутю обов'язково й на Водохрещі, а у деяких районах і на Новий рік. За звичаєм її ставив на стіл або на покуть хлопчик або хлопець із родини, дбайливо підмостивши під настільник або рушник трохи сіна, щоб худобі у новому році було чим харчуватись. Накривали Кутю двома колачами або книшами. Поруч умощували обжинковий сніп — символ майбутнього врожаю — і глечик з узваром із сушених груш, яблук, слив, вишень та ін. З Куті починали святу вечерю, Різдво. Кутю лишали на столі на ніч, поклавши поруч ложки, з вірою, що померлі предки прийдуть уночі скуштувати її. Кутю носили кумам, хрещеним батькам, бабам-повитухам, родичам на другий день Різдва разом із вечерею.

Кiлькiсть переглядiв: 150