Українські народні думи

/Files/images/Зображення/Козацькі_пісні_та_думи.JPG

Визначення, манера виконання та композиція дум.

Думи — це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. Оскільки до наших днів дійшли думи 16—17 ст., то їх основна тематика породжена епохою безперервної всенародної боротьби з іноземними загарбниками українських земель. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників-героїв, що виступили на захист своєї Батьківщини від навали чужинців-поневолювачів, часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі.

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань. «На відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу, — наголошує Г. Нудьга, — в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача».

Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Думи великы за обсягом, тому дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам´ять дослівно. Кобзарі вимушені були імпровізувати. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.

Незважаючи на гнучкість виконання дум, досить стрункою і сталою є їх композиція, що характеризується рисами властивими тільки цьому жанру. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає одні і ті ж складові елементи, жанрову структуру.

1) Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму:

Як у неділю рано-порано

Не голоснії дзвони задзвонили,

Не сизопері орли защебетали,

А не сивая зозуля закувала;

То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали. («Дума про невольників»)

2) Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами). У канву можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.

3) Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:

І вже його слава не вмре, не поляже,

Буде слава поміж царями,

Поміж панами,

Поміж православними християнами. («Дума про втечу трьох братів з Азова»)

История культуры Украины

1. Особенности развития культуры. В истории культуры Украинского казацкого государства XVIII ст. было сложной и многогранной сутками. Это был период, когда продлевался, начатый в предыдущие времена расцвет украинского искусства и литературы. Однако в то же время создавались условия, при которых украинская культура постепенно теряла свою самобытность.

Животворным основанием, на котором цвело дерево украинской культуры, была казацкая государственность. Курс российского царизма на ликвидации Гетманщины и Запорожской Сечи и преобразование Левобережной Украине на обычную российскую провинцию лишали украинскую культуру основы ее развития, обрекали на упадок.

Особенностью культурных процессов на украинских землях было также то, что до конца XVIII ст. в Гетманщине, с одной стороны, и Правобережье и западно-украинских землях, с другой, они развивались в различных условиях. Но это не повлияло на единство национальной культуры Украины.

Отличительной чертой украинской культуры Гетманщины XVIII ст. был выше соседей уровень развития. Имперские границы значительно ограничили привычные ранние культурные контакты с Западной Европой. Одновременно с этим Российская империя получила возможность использовать интеллектуальный потенциал Гетманщины. Процесс «вымывания»высокообразованных украинский с национальной среды стал характерным явлением тогдашней украинской культуры. Украинский занимали высокие должности в Российской империи: от высших государственных администраторов и церковных иерархов к ректорам высших учебных заведений и воспитателей царской семьи. Весомый вклад в развитие русского искусства XVIII ст. сделали украинские художники.

2. Образование и книгопечатание. На середину XVIII в. общий уровень грамотности населения Украины был достаточно высоким. Его обеспечивал, прежде всего, самый распространенный тип начальных школ -украинские народные школы. Содержалась школа средства приходского братства. Во второй половине XVIII века в подавляющем большинстве населенных пунктов семи полков Гетманщины работало 866 украинских народных школ. Существовали подобные школы и на Слободской Украине. Обучение осуществлялось на украинском языке, учащимися могли стать и самым малоимущим слои населения.

Наступление российского царизма на украинскую государственность разрушил одновременно народную школу. Закрепощено украинское крестьянство было не в состоянии содержать свой счет школы. К началу XIX в. от этих школ не осталось и следа.

В последней четверти XVIII века на Левобережье и Слобожанщине было распространено действие общероссийской образовательной реформы. Для детей дворян создавались главные четырехлетние народные училища, для детей купцов, мещан и чиновников - малые двухгодичные училища. Образование приобретала сословного характера и превращалась в привилегию высших слоев населения.

На протяжении второй половины XVIII века начальных народных школы существовали и на Правобережье и западно-украинских землях. Притеснения и преследования со стороны властей привели к уменьшению их количества. Большинство начальных школ Правобережья контролировали иезуиты, а польская начальное образование для украинских крестьян была фактически недоступна.

Среднее образование давали основаны в первой половине XVIII в. Черниговский, Харьковский, Переяславская коллегиума. Это были всестанови учебные заведения, созданные по образцу Киево-Могилянской академии.В конце XVIII века Черниговский и Переяславский коллегиумы были преобразованы в духовные учебные заведения - семинарии, а Харьковский - в казенное училище.

На Правобережье и западно-украинских землях иностранное господства также замедляло развитие среднего образования. На Правобережье существовали гимназии для детей польской шляхты, обучение в которых велось на польском или немецком языках. Чрезвычайно ограниченным был доступ украинским в католические и протестантские учебные заведения на Закарпатье.

Огромное значение для развития образования и науки Украины имела Киево-Могилянская академия. В ХVII-ХVIII вв. с ней связано большинство достижений украинского народа в образовании, философии, богословии, языкознании ,литературе, публицистике, истории. В стенах академии формировалась украинский литературный язык, развивались литературные жанры, закладывались основы национального театра.

Однако в 60-х гг XVIII в. период расцвета академии меняется упадком. Постепенно ухудшается материальное положение академии.

Падению престижа академии способствовало и то, что украинским шляхта, стремясь уривнятися с российским дворянством, отдавала своих детей на обучение в российскую столицу. В академии осуществляются русификаторские мероприятия- От студентов и преподавателей под угрозой исключения и увольнения с должностей требовали соблюдения «русского правописания и московской произношения».

В 1829 г. Киево-Могилянскую академию было преобразовано в типичный для Российской империи духовное учебное заведение.

Важным центром высшего образования на западно-украинскихземлях продолжал оставаться Львовский университет. С присоединением Галициик Австрийской империи в нем произошли некоторые изменения. Австрийское правительство позволил существование определенных кафедр, вошедших в так называемый украинский института (Студиям Рутениум). Деятельность этой структуры строго регламентировалась.В учебный процесс были внедрены преподавания украинского языка. Однако преподавания других предметов осуществлялось только на польском и немецком языках. Институт просуществовал до 1805 г.

Ситуация в образовательной жизни галичан существенно изменилась собразованием императрицей Марией Терезией в 1776 г. в Вене Греко-католической генеральной семинарии (Барбарерум). Ежегодно в нем моглиучиться 29 юношей из Галичины. Впоследствии часть выпускников этого заведения становились учеными, писателями, общественными деятелями.

Несмотря на постоянные ограничения и запреты, украинский печатники во второй половине XVIII века существенно обогатили национальное духовное жизнь. Среди тогдашних книгопечатания самыми заметными были Библия (1759 г.),«Киево-Печерский патерик» (1760, 1762 гг), «Синопсис» (1755 г.),«Часослов учебный» (1753, 1758, 1766 гг), «Букварь» (шесть изданий) и многие другие.

Несколько типографий существовало и на западно-украинских землях. Крупнейшей из них была типография А. Пилера. Она издавала книги на разных языках. До 1800 г. здесь было выдано 250 книг. Также французском языке печаталась«Львовская газета».

Страница «Синопсиса»

3. Литература. Украинская литература второй половины XVIII века развивались на традициях предшествующего периода. Течение многих десятилетий доминирующим здесь оставался стиль барокко.

Интересным явлением тогдашней литературы стало развитие Украинский историкомемуарнои прозы. Чильне место в ней занимают дневники Николая Ханенко (1691-1760) и Якова Марковича(1696-1770). Оба автора принадлежали к казацкой старшины и занимали высокие должности в Гетманщине. В своих дневниках они изображали события тогдашнего государственного, политической и экономической жизни, детально описывали быт украинской шляхты.

Важное место в литературе второй половины XVIII века занимают поэтические произведения. Тогдашняя поэзия отражала проблемы, которые были в центре внимания украинского общества.

К жанру исторических стихов принадлежит написанный Семеном Довговича стихотворный диалог «Разговор Великороссии сМалороссией ». Автор произведения отстаивал идею автономии Украине и протестовал против центристской политики русского царизма в Гетманщине. В этом произведении также обосновывались давние права и привилегии, которыми пользовалась украинским шляхта, подчеркивалось право казацкой старшины на все права и привилегии ,полученные российским дворянством.

Во многих исторических стихах нашла отражение национальновизвольна борьба украинского населения Правобережья, события Колиивщины. Это стихи «Захотела Смелянщина веру утвердить», «Во шестьдесят восьмому году собиралось народа ».

Откликом на царский указ от 10 апреля 1786 о изъятия в украинском монастырях земельных имений стал анонимное сатирическое стихотворение «Плач киевских монахов».

Представителем сатирично гумористичнои поэзии был Иван Некрашевич. Колоритные бытовые сцены из народной жизни изображены им в произведениях «Ярмарка» и «Исповедь». Он также является автором нескольких стихотворных писем, духовного стиха «Спор между душой и телом ».

4. Развитие философских идей. Г. Сковорода. Втораяполовина XVIII века обогатила новыми идеями Украинский философскую мысль. ВКиево-Могилянской академии курс философии преподавал известный общественный деятель, писатель Михаил Козачинский (1699-1755). Он знакомил слушателей с идеями о неотъемлемые естественные права человека, которые появились в тогдашней Западной Европе. Свои философские взгляды Козачинский изложил в книге «Гражданская политика». Он впервые в украинской философии попытался изложить правовое учение и заложил основы гражданского естественного права.

Величайший среди учащихся Козачинского был Григорий Сковорода (1722-1794) - будущий выдающийся философ, гуманист, просветитель, поэт, педагог, музыкант.

В философских раздумал большое внимание Сковорода уделял тому, как человек может стать счастливым. По его мнению для этого нужно познать самого себя и заниматься в жизни тем, что человеку естественно отвечает. Одним из главных источников творчества Сковороды была украинская действительность второй половины XVIII в. Вероятно именно поэтому философ утверждал, что высшим достижением человека есть воля и надо любой ценой обеспечивать личную независимость. Это убеждение встретило резкое осуждение тех, кто угнетал украинских крестьян. Выход из существующего положения философ видел не в активной борьбе, а в избежании ненавистного мира зла, понимая под ним стремление к ненужному обогащения и угнетение других.

6. Музыка. Вторая половина XVIII века обозначена весомыми достижениями отечественной музыкальной культуры. Любимцами украинского народа, как и прежнему оставались казаки-бандуристы.

Существенные изменения произошли в украинской инструментальной музыке. На Запорожской Сечи музыканты играли во время походов и празднования побед, созвали на казацкие рады. После ликвидации Сечи запорожских музыкантов перевелидо специальных подразделений при городских магистратах. Их задачей было играть для различных торжеств. На Правобережье музыканты вынуждены были развлекать польских магнатов. Новым явлением стали также оркестры и инструментальные ансамбли, создаваемые царскими вельможами из одаренных украинских селян-крипакив.

Отличительной чертой развития тогдашней украинской музыкибыло усиление ее связей с западноевропейской музыкальной культурой. Последний гетман К. Разумовский удерживал в Глухове собственный оркестр и театр, где относились итальянские оперы. Собранная им нотная библиотека является одной из древнейших в Восточной Европе.

Музыкальное искусство второй половины XVIII века нельзя представить без творчества трех выдающихся мастеров украинской хоровой музыки Максима Березовского (1745—1777), Дмитрия Бортнянского(1751-1825) и Артема Веделя (1767—1808).

7. Архитектура и скульптура. В Украинский архитектуре второй половины XVIII века сосуществовали разные стиле.

В оригинальных формах украинского барокко сводил здания Степан Ковнир (1695-1786). При его участии построено Ковнировский (жилой) корпус, здание типографии и колокольни на Дальних и Ближнихпещерах Киево-Печерской лавры, Кловский дворец в Киеве, церковь Антония иФеодосия в Василькове.

Лучшие черты украинского барокко развил ИванГригорович-Барский (1713-1785). Первой работой зодчего стало сооружение городского водопровода в Киеве. Его центральным сооружением был павильйон-фонтан«Фелициан» на площади перед зданием магистрата (ныне «Самсон» на Контрактовойплощади). По проектам Григоровича-Барского в Киеве построен Надвратная церковьс колокольней в Кирилловском монастыре, Покровскую церковь, церковь Николая Набережного на Подоле, бурсу Киево-Могилянской академии, колокольню Успенского собора. В творчестве мастера прослеживаются первые ростки классицизма.

В середине XVIII века в украинском архитектуру пришел новый западноевропейский стиль рококо. Он является дальнейшим развитием барокко и отличается от него изящными деталями декоративного убранства. Здания в этом стиле на украинских землях сооружались преимущественно по проектам иностранных строителей. В стиле рококопостроены Андреевская церковь в Киеве (по проекту В. Растрелли), собор Св. Юраво Львове (архитекторы М. Урбаник и Я. де Витт), городская ратуша в Бучаче(Архитектор Б. Меретина) и другие.

В это время начинает также распространяться стиль классицизма. Высшим образцом для своего творчества его последователи признавали античное искусство. В спокойных и даже суровым классических формахсведено дворцы гетмана К. Разумовского в Почепе, Яготине, Глухове илучший в Батурине (архитектор Ч. Камерон), дворец П. Заводовского в Ляличах(Архитектор Д. Кваренги).

Украинские народные мастера не забыли секретов деревяннойархитектуры. Наибольшей деревянным сооружением XVIII века - Высотой около65 метров - был Троицкий собор в Самаре (ныне Новомосковск). Построил его в1773-1779 гг народный мастер Каким Погребняк. Это единственный в украинском деревянном строительстве примердевятикамерный церкви с девятью куполами.

В течение этого времени на украинских землях успешноразвивалась скульптурная творчество. На Левобережье ее достижения связывают сдеятельностью российского резчика по дереву Сисоя Шалматовым. Он выполнял скульптурное оформление иконостасовЭтого монастыря, церкви Св. Покровы в Ромнах, Крестовоздвиженского соборав Полтаве. Мастер иногда отступал от религиозных канонов. Чувствовалось, что онхорошо знал анатомию человека и стремился к психологической характеристики образа.

Среди скульпторов, работавших в это время назападноукраинских землях, выделяют Пинзеля. Любыебиографические сведения и даже имя мастера неизвестны. Он исполнил статую Св.Юра, Св. Афанасия и Льва на фасаде собора Св. Юра во Львове. Резцу Пинзеля приписываюттакже серию каменных фигур, которые дополняют архитектуру ратуши в городе Бучаче,скульптурное убранство костела в Городце, «Распятие» во львовском костеле Св. Мартина.

Скульптурная композиция Пинзеля(Бучач)

В конце 60-х гг XVIII в. ведущая роль вгалицкой скульптуре перешла к местным мастеров. Это были С. Сташевский, М.Филевич, П. Полейовский и И. Оброцький. Все мастера работали в стиле рококо.Они выполняли работы для собора Св. Юра и Латинского кафедрального собора вЛьвове. Для их произведений характерно сочетание реалистических элементов с высокойэмоциональностью.

7. Живопись и графика. ДляУкраинский живописи эта эпоха стала временем распространения влияния рококо.

Интересно, что в Украине более легкий и элегантный стильрококо распространился довольно быстро. В Лаврской школе рисования было найденорисунки, которые приписывают основателям французского рококо Ватто и Буше. На ихосновании украинские мастера разрабатывали собственный стиль. В новый способ,например, они рисовали казака с оселедцем на голове и бандурой в руках - вхарактере галантного кавалера суток рококо.

В Гетманщине сутки рококо - это последние времена казацкойУкраина, когда она теряла свою государственность. Вероятно именно поэтому жизнерадостноеевропейское рококо имело в Украину ощутимые грустные настроения, свойственные эпохе, чтопроходила. Будто торопясь увековечить эпоху, последние люди казацкой Украинезаказывали свои «парсуны». Поэтому украинская портреты эпохи рококо значительной мересохраняют пышность и торжественность форм, произведенную в прежние времена барокко. Кискусных принадлежат портреты полковника А. Ковпака, киевского мещанинаБалабухи, А. Полетики, знатного войскового товарища Г. Гамалеи,переяславского полковника С. Сулимы, Якова Шияна и другие.

правительством Гетманщины и Запорожской Сечи, непрерывного социального идуховного порабощения эта картина была самой популярной среди украинском.

Православ’я в Україні

Середина XVII – кінець XVIII століть – це період з часів заснування монастирів вихідцями з Правобережної України і, частково, Московської держави, до закриття більшості обителей за указом імператриці Катерини II. В цей період визначальним мотивом заснування православних обителей на території Слобожанщини було збереження віри предків. Монастирська культура регіону (як і інші сфери української культури епохи барокко) формувалася у контексті провідної ролі козацтва. Виступаючи найбільш активною і свідомою силою, воно стояло на варті Православ'я. Засновниками слобожанських обителей були православні ченці, що втекли від переслідувань за віру (Дивногірський, Шатрищегірський, Охтирський та інші монастирі), представники козацької старшини (Острогозький, Курязький, Сумський Успенський, Сумський Предтечев та ін.), рядові козаки (Зміївський). Факти, коли самі засновники обителей приймали постриг і ставали першими ігуменами, свідчать про обітний характер слобожанських монастирів (Сіннянський, Краснокутський). За устроєм внутрішнього життя найбільш поширеним типом монастиря у цей період був тип загальножительної пустині (властивий більшості монастирів інших регіонів України), що відповідало поняттю соборності і одностайної участі віруючих у житті світу й Церкви. У другій половині XVIII століття під впливом докорінних змін в українській культурі (ліквідація козацтва, втрата нацією основних консолідуючих ідей і цінностей) занепадає частина монастирів Слобідської України. Так, сім обителей з 21 вже у середині XVIII століття перебували на межі саморозпуску (Чугуївська Володимирська, Аркадіївська, Горохуватська та ін.). Інша ж частина обителей (Святогірський, Курязький, Сумський Успенський, Харківський Покровський та ін.), навпаки, мала значну фінансову підтримку, зокрема від представників колишньої козацької старшини. Проте, при проведенні Катериною II монастирської реформи у кінці XVIII століття статус конкретної обителі Слобожанщини не був врахований: у числі закритих опинилися монастирі, що потребували реформування, а також ті, котрі мали потенціал розвитку і здійснювали великий позитивний вплив на населення. Ці заходи уряду Російської імперії знаходилися у руслі політики денаціоналізації, русифікації Слобожанщини і України в цілому.

Кінець XVIII – друга половина ХІХ століть - період існування на Слобожанщині лише трьох монастирів: Хорошівського Вознесенського, Харківського Покровського і Курязького Преображенського. Підсилення державного контролю над Церквою (секуляризація церковних маєтків, запровадження монастирських штатів) створювало несприятливі умови для розвитку монастирської культури. Внаслідок того, що держава почала виконувати роль духовного керівника народних мас, монастирі вже не могли здійснювати колишнього впливу на населення. З'являється новий тип монастирської організіції – Архієрейський дім (у регіоні таким став Харківський Покровський монастир), якому властиві в більшій мірі не духовні, а адміністративно-релігійні функції.

Друга половина ХІХ – початок ХХ століть – період з початку відродження деяких давніх і заснування нових обителей на Слобідській Україні до закриття усіх монастирів регіону у часи політики войовничого атеїзму. Процесу відкриття обителей сприяли наступні чинники:

а) історико-релігійні: протиріччя монастирської реформи кінця XVIII століття, ліквідація найбільш шанованих населенням духовних центрів;

б) географічні: розташування всіх діючих монастирів у центрі губернії (поблизу Харкова), що було незручно для мешканців околиць;

в) світоглядні: під впливом кризи державності і ідеалів Просвітництва відбулася зміна поглядів на роль і значення Церкви (і монастирів зокрема) у житті держави і суспільства, що знайшло вираження у триаді "самодержавство, православ'я, народність". Крім того, образ монастиря виявився близьким ідеалам романтизму, з його відходом від дійсності і протиставленням "прози життя" і прекрасного ідеалу.

/Files/images/95.png На Слобожанщині відродження монастирів збіглося з історико-романтичними тенденціями звернення до традиції, вивчення та пропагування національної історії, старожитностей (зокрема, в діяльності науковців Харківського університету). У справі відкриття обителей брали безпосередню участь нащадки українських переселенців – засновників перших монастирів на Слобожанщині (К. Хрущов, А. Ковалевський). На жаль, в цілому монастирська культура регіону цього періоду вже не мала виражених українських національних рис.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть відбувається збільшення кількості і підвищення ролі жіночих обителей. Це явище знаходилося у руслі процесів емансипації і являло собою парадоксальну форму вирішення конфлікту між споконвічною визначеністю ролі жінки у суспільстві і свободою. Крім збереження основних типів монастирів попередніх періодів (за винятком приписного і осібножительного), з'являються нові для Слобожанщини типи – жіночі общини і монастирські подвір'я.

Бабина каша — страва на яйцях і маслі, яку за звичаєм готувала баба-повитуха і приносила на хрестини у горщику. Всі присутні торгувалися за право розбити горщик. Найвищу ціну звичайно давав хрещений батько дитини. Йому й діставався горщик з кашею, який він, піднявши високо над столом, розбивав об ріг так, щоб черепки й каша лишилися на столі. Іноді горщик розбивали качалкою для тіста, тоді каша лягала на стіл горбочком. Зрізавши верхню засмажену шкуринку і поставивши на неї чарку горілки або варенухи, кум подавав усе це породіллі з побажанням здоров'я їй та дитині. Кожен із гостей на хрестинах брав собі грудочку каші, а молоді жінки ще й черепок. Це мало забезпечити молодому подружжю продовження роду. Роздача каші супроводжувалася приказкою: Роди, Боже, жито-пшеницю, а в запічку — дітей копицю.

Звичай Бабина каша побутував у північних районах України: на Поліссі, Волині, півночі Слобожанщини. У сучасній родильній обрядовості цих районів він подекуди зберігся, проте у трансформованому вигляді: готує кашу не баба, а господиня дому або старша жінка з родини; кашу купують, а не розбивають, тощо.

Верч — весільний обрядовий хліб, різновид колача, лежня. Готували його на Поліссі. Слугував здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозив В. для тещі, а молода — для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами зверху він оздоблювався рідко.

Дивень — обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням колачеві. Його виробляли найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднували, щоб утворилося замкнене коло. Д. прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). Цей хліб здебільшого характерний для Півдня, частково — Полтавщини й Слобожанщини. У деяких районах для Д. взагалі не випікали хлібинку, а обмежувалися гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через Д. молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. удається, то й життя має бути щасливим. Садячи його у піч, примовляють: Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям — на велике диво, молодим — на щастя, на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодім серця та й не зсуши! /Files/images/Дивень.png

Жайворонки (сороки) — печиво, що випікали на свято Сорока святих (19 березня). У кожному господарстві хазяйка робила у цей день 40 книшиків, колачиків, бубликів або булочок, схожих за формою на пташок. Для цього з маленького шматочка тіста робили качалочку, зав'язували її вузликом, розплескували кінці, наче гребінчик і хвостик, і запікали. Цих жайворонків їли протягом дня, причому обов'язково діти (як свої, так і чужі). Тому вони ходили по хатах, і їх пригощали жайворонками.

Діти бігали по селу, підіймали вгору "пташок" і проспівували або промовляли нехитрі заклички. За повір'ями, ці дії повинні були прискорити повернення птахів із вирію, тобто початок весни.

Сьогодні Жайворонків в Україні майже не випікають.

Калита (калата, маламай) — обрядовий хліб, який готували на Андрія (13 грудня). У цей день відбувалися великі молодіжні гуляння, дівочі ворожіння на пампушках тощо. Але найбільш поширеною була гра в "Калиту". Дівчата випікали великого круглого коржа з діркою посередині, на якому витискали нехитрий орнамент, і підвішували його до сволока. Іноді місили тісто на відварі любистка: щоб хлопці любили. Сторожив Калиту так званий "Пан Калитинський", тримаючи в руці квача, обмащеного в сажі. Інший учасник гри, осідлавши коцюбу ("Пан Коцюбинський"), скакав до нього, і між ними відбувався жартівливий діалог.
/Files/images/Калита1.jpg

Калиту, яку пекли перед святом зимового сонцестояння в сонцеподібній формі, ймовірно, мала зв'язок з давніми дівочо-парубочими гуляннями на честь народження світила. Нині ця нехитра гра вийшла з побуту.

Колач — обрядовий хліб. На весіллях, крім короваю, пекли й інше печиво, серед якого Колач посідав не останнє місце. Виготовляли його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качалочок. Колачі були завернуті у великий овал, нерідко з діркою посередині. Робили й маленькі Колачі розміром з кулак. На півдні Поділля, Буковині, у Карпатах Колач виконували функцію короваю, і їх там випікали багато — для обдарування на застіллі, для почесних батьків, для обміну між родами, для даровизни тощо. У тих районах, де випікали коровай, Колачі мали допоміжні, менш престижні функції: ними обмінювалися родини, маленькими Колачами запрошували на весілля; великі дарували на перезві. Аналогічні функції на Півдні виконував дивень, на Поліссі — верч, на Полтавщині та Слобожанщині — лежень. На Херсонщині молода крізь дірку в Колачі дивилася на молодого, коли він приходив забирати її до себе. Колачі пекли і на хрестини (Поділля, Карпати), на Паску та Різдво.

Коливо (канун, сита) — ритуальна поминальна страва, різновид куті. Пшеницю (на Лівобережжі частіше ячмінне недроблене зерно) варили до готовності, охолоджували, поливали медовою ситою або слабким цукровим сиропом. На півночі та подекуди на Полтавщині замість крупів брали печений білий хліб, булки, бублики, печиво, кришили у миску й поливали ситою або солодкою водою. Це й було Коливо Воно і досі є обов'язковою ритуальною стравою майже на всій території України. Без Колива не може бути поминок. З нього починають поминальний обід після поховання, на дев'ять і сорок днів, а також на роковини по смерті. Взявши три ложки Колива, всі присутні ніби згуртовуються у цьому світі і забезпечуються майбутнім у своєму потомстві, яке символізується зерном — хлібом.

Весільний коровай
/Files/images/_serdce.jpg

Коровай — обрядовий хліб, поширений серед багатьох слов'янських народів. Але для української обрядової традиції Коровай як символ має особливе значення, використовується у численних обрядових діях і вирізняється багатоманітністю варіантів.

Коровай як обрядовий атрибут має глибокі традиції. У давньоруській літературі нерідко зустрічаються згадки про цю ритуальну язичницьку страву, яка засуджувалась офіційними церковними колами. Однак висока престижність Короваю як обрядового хліба сприяла стійкості цього елемента культури і навіть зміцненню його символічного статусу.
/Files/images/коровай.png

Обжинковий коровай
/Files/images/12121212121.png

Особливе значення Коровай має в українському весіллі. Відсутність Короваю означала неповноцінність обряду, а людина, яка з бідності, сирітства чи якихось інших причин була позбавлена весільного короваю, одержувала прізвисько (а то й прізвище) Безкоровайний. Недарма про людей, наділених особливим почуттям власної гідності, казали: Сидить, мов коровай на весіллі. Весільний Коровай і зараз випікають із кращих сортів муки, із розчинного тіста на маслі, яйцях. Зверху його оздоблюють виробами з тіста: шишками, голубками, жайворонками, качечками, квіточками, колосками тощо. Крім того, Коровай прикрашають зеленню барвінка, ягодами або цвітом калини, червоними стрічками, подекуди — гілками плодових дерев, оплетеними тістом. На Чернігівщині та півночі Полтавщини Коровай пов'язують червоним кролевецьким рушником.

До Короваю шанобливо ставляться від початку його виготовлення найбільш поважними жінками-коровайницями і до розподілу старшим дружкою або старостою в кінці весільного застілля і роздачі "на мир Божий". Ще й досі при виготовленні Короваю дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої давнини. Посадивши Коровай у піч, коровайниці піднімають до стелі діжу, танцюють з нею, співаючи величальних пісень. Навіть вода, якою коровайниці миють від тіста руки, набуває особливого значення. Вони символічно вмивають нею всіх присутніх на обряді, цілуються навхрест, а потім, співаючи, воду виливають під родюче дерево: щоб вишеньки розвивались, щоб дітоньки любувались.

Корочун
/Files/images/000.png

Корочун як символ завершення аграрного року завжди випікали й на обжинки; разом із обжинковим снопом він є одним із найважливіших атрибутів свята Врожаю.

Корочун (крачун, кречун) — різдвяний обрядовий хліб, який випікали разом з колачами для вечерників і колядників. Внесення Корочуну відбувалося так само урочисто, як і поставлення на покуть куті з узваром. Символічний зміст цього обрядового хліба зводився до сподівання сімейного добробуту.

Кутя. В українців, як і в багатьох народів світу, стійко побутувало повір'я: як почнеш новий рік, так він і мине. Новорічний стіл мусив буквально ломитися від страв, аби протягом майбутнього року не знати голодної скрути. Переддень Різдва — Святий вечір — припадав ще на піст. Але незважаючи на це вечерю називали багатою Кутею, бо на стіл слід було подати аж 12 страв, обов'язковою серед яких була Кутя. На Правобережжі її готували з пшениці, а на сході — з ячменю і заправляли тертим маком, горіхами, медом і узваром.

Готували Кутю обов'язково й на Водохрещі, а у деяких районах і на Новий рік. За звичаєм її ставив на стіл або на покуть хлопчик або хлопець із родини, дбайливо підмостивши під настільник або рушник трохи сіна, щоб худобі у новому році було чим харчуватись. Накривали Кутю двома колачами або книшами. Поруч умощували обжинковий сніп — символ майбутнього врожаю — і глечик з узваром із сушених груш, яблук, слив, вишень та ін. З Куті починали святу вечерю, Різдво. Кутю лишали на столі на ніч, поклавши поруч ложки, з вірою, що померлі предки прийдуть уночі скуштувати її. Кутю носили кумам, хрещеним батькам, бабам-повитухам, родичам на другий день Різдва разом із вечерею.

У наші дні ритуальний зміст К. майже втратився, але у с

Кiлькiсть переглядiв: 25